У січні 2014 року потягом «Київ-Луганськ» я повертався з Києва. У Луганську відразу попрямував до автовокзалу, бо добиратись додому було далеко. Раптом за спиною чую питання: «Мужчина! Ви часом не з Майдану?» Обертаюсь і бачу перед собою невисокого чоловіка, дуже тепло вдягненого, з рюкзаком за плечима. Я був екіпірований точнісінько так, і за плечима був рюкзак. Серед красиво вбраних, напахчених, нафарбованих городян ми були схожі, як дві краплі води.

- Так, - відповідаю я.
- Тоді давай знайомитись. Я Олександр Решетняк, з Луганська.
- А я з Луганської області.

Ця обставина його особливо вразила: людина з невідомого села, із сільської глибинки була небайдужа і не спостерігала з дивану за історичними подіями, що відбувалися в ті буремні дні в Києві. Нам було, про що поговорити. Він шкодував, що луганчани через інформаційну блокаду не знають правду про суть Майдану. Він звинувачував політичну еліту Луганська в розпалюванні сепаратистських настроїв, які становлять загрозу цілісності України, сіють ворожнечу між людьми. Він вже тоді бачив, що насправді приховували ці можновладці Луганської області, орієнтуючи свій електорат на «Митний союз» з Росією (на Майдані цей союз називали «тайожний»). Ми не могли наговоритись, наші погляди на події й ситуацію в Луганській області співпадали. Домовились нести правду про Майдан до людей, боротися з загрозою розколу суспільства. Обмінялися телефонами, пообіцяли підтримувати один одного, об’єднувати людей небайдужих і на тому розійшлися. Це була моя перша зустріч з Олександром. Мене вразили його сповнені світлом очі, які наче дивилися в душу людині.
Друга зустріч, заочна, теж відбулася несподівано. Побачив я його на екрані телевізора. На каналі «1+1» у ТСН була інформація про те, як громадський діяч з Луганська спіймав на забороненому полюванні служителів Феміди (чи то суддів, чи то прокурорів, точно не пам'ятаю). І він доводив суспільству тезу проте, кому насправді не писані закони, хто нахабно порушує їх, вимагаючи протилежного від простих людей. Показували, як поспішно втікали горе-мисливці на своїх «крутих» авто, і коли відеокамера повернулася до того, хто спіймав на гарячому вершителів правосуддя, я побачив Олександра Решетняка. Він давав інтерв'ю журналістам. Я відразу зателефонував йому і сказав, що це - приклад надзвичайної сміливості, якої нам так бракує, що це - приклад активної позиції, а не позиції «моя хата з краю» в боротьбі за зміну ситуації в області.

Третя й, на превеликий жаль, остання зустріч з Сашою відбулася в березні 2014 року в Луганську.

Білокуракинські патріоти їхали на Луганський майдан, де збиралися проукраїнські патріотичні сили на боротьбу з проросійськими, сепаратистськими настроями за відокремлення Донбасу від України і створення так званої «Новоросії», що набирали обертів. Ще по дорозі до обласного центру з вікна автобуса на виїзді з міста Щастя я побачив кордон військових і міліції, який стримував розбурханий натовп агресивних людей, що намагалися увірватися до міста Щастя. Дебелі чолов'яги штовхалися з міліціонерами. Це була лише мить, але мені стало страшно і тривожно. На вулицях Луганська того дня я натикався на групи молодиків з напівзакритими обличчями (чому?) і з держаками від лопат. Я розумів, що одне слово українською або вияв свого ставлення до того, чиїм буде Луганськ, українським чи російським, буде дуже дорого коштувати мені: або покалічать, або вб'ють.

На цьому майдані я ще раз зустрівся з Олександром. Він вкотре звинувачував партійну еліту Луганська в тому, що вони сприяють поширенню проросійських настроїв, він розумів, що відокремлення Луганщини від України - це катастрофа для нашого краю, що нам, активістам Майдану, треба розвінчувати міфи про створення так званої «ЛНР», про Донбас, який нібито годує Україну і відіграє вирішальну роль в економічному та суспільно-політичному житті країни. Він бачив шляхи вирішення цих болючих питань. Його дуже цікавило, хто прийде до влади в Білокуракиному, хто ті люди, що очолять райдержадміністрацію і районну раду, яка їх позиція з цих питань. Не знаю, яким чином, але він володів інформацією і знав, як призначають на відповідальні посади людей в Луганській області. Він називав мені тоді прізвища тих, хто претендував на посаду голови Білокуракинської райдержадміністрації, і серед них не було нових людей, тих, кого висували місцеві громадські організації. Сашко побоювався, що знову після Революції Гідності на керівні посади в районі прийдуть ті, хто підлягає люстрації. Того березневого дня на Луганському майдані ми стояли за український Донбас, за цілісну незалежну європейську Україну. Повторюю, це була остання зустріч з моїм товаришем Олександром.

Нас захопив вир подій. Попри всі намагання патріотичних сил, громадських організацій Луганщини ситуація розвивалася не на їх користь. Російський сценарій Криму спрацював. На черзі були Луганськ, Донецьк. Відбувся так званий «референдум». З'явилися люди зі зброєю. Олександр залишався в Луганську, тоді як багато його однодумців виїхали за межі міста. Зв'язок з ним перервався.

Про подальшу його долю я дізнався з соцмереж. Спочатку з'явилося повідомлення, що сепаратисти і бойовики викрали з дому активіста Євромайдану Олександра Решетняка и кинули до підвалу СБУ. Через кілька днів після катувань та знущань його з розтрощеним тазом та іншими травмами відвезли до реанімації. Остання звістка була жахливою - Олександр Решетняк помер від отриманих травм. Я тяжко переживав втрату друга. Стало менше на одного українця нашого краю, який вірив, що Луганськ - це Україна, що світле майбутнє Луганщини, як і України в цілому, в лоні Європейських держав, що доля кожного з нас залежить не від можновладців, а від громадянської, небайдужої поведінки й позиції кожного. Такі люди творять історію і є героями свого часу і свого краю.

Наближаються роковини пам'яті Героїв Небесної Сотні. Тоді на Майдані загинули переважно молоді люди за європейську неподільну соборну Україну. Олександр загинув теж за ці ідеали тільки не в Києві, а в Луганську. Пам'ятаю його слова під час останньої нашої зустрічі: «Юрію, у нас роботи ще більше, ніж у Києві. Революція Гідності не докотилася до нашого краю. Будемо боротись!» Пам'ятаю... Запам'ятав на все життя!..

Герої не вмирають! Слава Україні!

Юрій ГРИБЕНКО, депутат Білокуракинської районної ради, голова районної організації політичної партії ВО «Батьківщина»

За матеріалами газети «Життя Білокуракинщини»
№15-16 від 20 лютого 2016 року