19:11
РОЗРУХА В ГОЛОВІ АБО АМНЕЗІЯ (оповідання)

На кладовищі тихо. Після тривалого шаленства гультяй вітрисько врешті вгомонився. Небо проясніло, в природі розлилась така благодать...
О цій ранковій порі цвинтарну тишу порушує хіба що легеньке подзенькування фольгових пелюсток штучних квітів на могильних надгробках.
Баба Валя нарешті вибралася на кладовище. Насилу дошкандибала. Захекалася, в грудях посвистує, як не вимкнутий чайник. Ноги на старості літ геть обважніли, не хочуть ходити. Набухлі вени, наче морені пирію, обплели і здавили обидві кінцівки. Час постарався, авжеж. Казав старий Гнат: «Вгомонися, жінко, дай дитині спокій, не можна так докучати померлим». І слухати не хотіла. Ось уже десятий рік як відійшла Ніна в кращий із світів, а не минає тижня, аби мати не навідалася на її могилу. Прийде, поцілує холодний мармур надгробної плити, погладить на її зображенні доньчину голівку, помолиться, запалить свічечку, поскубе травичку, що пробилась крізь цемент відмостки, а відтак присяде на лавочку і поведе з донею розмову. Про дідусеву й бабусину радість - онучечку Полінку, яка восени вже пішла в п'ятий клас, про справи домашні, як їм усім у домі бракує її. Ніниного милого голосочка, підтримки, доброго, щирого слова розради...Баба Валя вже не плаче, не ридає, як колись. Сльози давно висохли, тільки випечені їх солоними потоками очі погасли. В них застигло стільки німого материнського болю!..
Одненькою росла Ніна в мати-тата. Мріяла стати агрономом, відроджувати високі врожаї нашої Луганщини. Тож після закінчення школи пішла навчатися до аграрного університету. То була та благословенна пора, коли в єстві людини пробуджується трепетно-щемливий лоскіт юності, зароджуються симпатії, перше кохання. Ніна зустріла його і світ одразу заяснів для неї зорями. Коля навчався в медичному інституті, тож коло їхніх інтересів і зацікавлень щораз більше зближувало молодих людей. Романтичні побачення, захоплюючі розмови... Настав час, коли Ніна вирішила познайомити хлопця зі своїми батьками. Осіннього суботнього надвечір’я разом приїхали у село. Рідні були не в захваті від зовнішнього вигляду гостя. Непоказний, хирлявий, довгов'язий. На тлі красуні-доньки він геть програвав. Зиркали на нього нишком, приглядалися. Та врешті дійшли думки, що з краси води не пити. Хлопець не гультяїсько, а має життєву мету, он уже на четвертому курсі інституту, можна сказати, за п’ять хвилин - лікар.
Відтоді Ніна щосуботи, коли їхала додому, брала з собою Колю. Його батьки живуть далеченько, а її на сотню кілометрів ближче. Приймали хлопця як рідного, бачили в ньому майбутнього зятя. До приїзду «моїх студентів» Валентина Іванівна завжди старалася приготувати щось добреньке та смачненьке. Звісна річ, та смакота з’являється на столі не з неба, їй з чоловіком для цього треба було добряче натужувати сили, пораючи городи, худобу, все те, що бігає та кудкудакає у дворі, врешті-решт і самій натанцюватися біля плити. Та батьки не рахувалися ні з чим. Чого для дітей не зробиш?..
Недільного пообіддя, споряджаючи їх з дому, мати пакувала кожному окремо сумку (Ніна і Коля мешкали в гуртожитках порізно і далекувато одне від одного в місті). Чого лишень туди не напихали! І м’ясо, і копченості, і квашенину, вузли з сиром, яйцями, слоїки зі сметаною, варене, печене... «Колю, синку, перед тим як йтимеш ранком на лекції, не забувай поснідати, а то, не дай Боже, виразку шлунку  наживеш», - наставляла по-материнськи Валентина Іванівна хлопця. Попервах, беручи з її рук ті сумки, Коля ніяковів, м’явся, переступаючи з ноги на ногу. Однак дуже скоро сором'язливість його зникла, він став приймати усе як належне.
Збігали дні, місяці... Ніна вже працювала агрономом у сусідньому селі. Романтичне гаряче кохання подарувало Ніні та Колі донечку. Чи став юнак добрим батьком для Полінки? Побавиться татусь з дитям, поносить на руках, на прогулянку виведе... Якось утрьох навіть сфотографувалися. Та світлина досі зберігається в сімейному альбомі. Нінині батьки спочатку натякали, а там і відверто заговорили, що пора молодим юридично оформити свої стосунки. Адже селом вже поповзли перешепти, що їхня донька «живе з хлопцем на віру». Це не відповідає кодексу народної ї християнської моралі. Микола не заперечував, але заміж дівчину чомусь не квапився кликати. Зволікав. То сесія в нього «на носі», то грошей на костюм ще не назбирав, то якісь інші перепони. Згодом Микола перестав часто навідуватися у село. А приїде - побуде годину-дві й збирається назад. Ніна ходила замислена, пригнічена, нишком втираючи сльози. Мати серцем відчувала недобре.
«Мамо, він... він мене зрадив! У нього є інша. Я жити не хочу!» - і заридала. «Стривай, доню, а може, то неправда, наговір, робота недоброзичливців?». «Які недоброзичливці, мамо? Я навіть бачила їх в обнімку. Та він і сам зізнався». Валентина Іванівна все зрозуміла: «Недарма, ой недарма Микола так зволікав із РАЦСом...»
З агрокабінету повідомили - Ніну знайшли в кабінеті неживою... Для батьків і маленької Полінки світ осиротів без доні, матері. То неправда, що час гоїть рани. Ні, він лише милосердно їх бинтує. З роками біль втрати не відступає. Але жити треба. Тепер ось для сиротинки-внучечки. Ростити її, виховувати, виводити в люди. Після смерті Ніни тато дитини зовсім слід загубив.
Баба Валя і дід Гнат давно на пенсійних хлібах. А вони, ті хліба, нині не солодкі. Пенсії - куціші від заячого хвоста. З їхніми гаманцями не розженешся. Купують найнеобхідніше, щонайперше - для внучечки.
Занедужала Полінка. Місцевий ескулап скерував юну пацієнтку на консультацію до обласних фахівців. Там лікар, розпитуючи про те, про се, поцікавився батьками. Тут баба Валя і розповіла свою сумну історію, назвала прізвище Полінкиного тата-втікача. «Микола? - здивувався лікар. - Та я його знаю. Нещодавно разом у столиці на курсах були. Він тут недалеко, у сусідньому містечку живе, керує відділенням
лікарні, має дружину, сина».
Довго радилися старенькі ,що робити - їхати до того негідника, здибатися з ним, випрошувати якусь дещицю для його ж рідної дитини, а чи не принижуватися? Дотепер і без нього якось давали внучці раду. Дід Гнат вирішив «сховати гонор до кишені» і таки їхати - усім трьом, разом з Полінкою.
«Микола Михайлович на виїзді. Якщо хочете - почекайте. Він скоро має бути. А ви звідки будете?», - почали розпитувати санітарки. Дебелий гладкий дядько в білому халаті, з круглим пивним животом з’явився в коридорі несподівано. В нього майже нічого не зосталося від сухенького Миколи. Але то був він. Хоч і минуло понад 11 років. Його очі, ніс, насуплені брови, вузька шпарина рота. «Тут до Вас люди», - доповіла санітарка. «Хто такі? Що їм треба?», - зиркнув на прибульців з-під лоба і не запитуючи, що їм треба, поніс своє обважніле тіло до кабінету. Трійця несміливо потупцювала за ним. «То що ви хочете?» - нарешті спитав, вмощуючись пихато у м’яке крісло. Не привітався, не запропонував старшим людям сісти.
«День добрий, Колю!» - промовив дід Гнат. «Ми що, знайомі? - окинув на старого колючі очі. - Знаєте, давайте без панібратства!». «Знайомі, Колю, ще й як знайомі! - дід Гнат, обурений поведінкою господаря кабінету, ледве стримувався, але мовив спокійно. - Я тато тієї Ніни, в якої ти зняв нектар першої любові, покинув з дитиною. Через тебе вона пішла з цього світу. А це, - він вказав рукою на дружину, - її мама. Може, пам'ятаєш? З нами твоя донька, Полінкою звати. Не забув? Подивись, яка гарна, мов квіточка». Микола навіть не глянув на дитину. Він почервонів, засмикався, схопився з крісла, закричав: «Це шантаж! Ніяких дочок у мене немає! Що, власне, вам від мене треба?» «Окрім допомоги на твою рідну дитину, абсолютно нічого. Вона, Колю, як не дивно, щодня їсти хоче. І одежини, і взуванки, і ще багато чого потребує». «Я - не служба милосердя! Хочете мене ославити? Нічого у вас не вийде! Ви для мене - ніхто. Я вас не знав і знати не хочу!». «Щось не збагну. Ти оце вар'ята розігруєш, чи в тебе, як кажуть медики, амнезія? То допоможу дещо згадати. Пам’ятаєш, голубе, як я виносив тобі до автотраси чумаки, аби ти, добираючись у своїх драних штанях, брезентових тапках приїздив до нас, а я тебе відправляв майже на своїй спині до автобуса, щоб ти ноги не намочив, це теж забув?». «А пам’ятаєш, Колю, як я, - втрутилась старенька, - кожне яєчко загортала в бумажечки, щоб не побив по дорозі. Ти ще з мене кепкував», - нагадала баба Валя. «А ця фотокартка тобі нічого не нагадує?», - дід Гнат вийняв з кишені і показав знайому світлину з сімейного альбому. «Геть звідси! - зашипів Микола, - я зараз міліцію викличу!». І силою виштовхав усіх трьох за двері.
Усілякого сподівалися старенькі, але таке і в страшному сні не могло наснитися! Принижені, ображені, вони вкотре переконалися, що марно стукати у двері, де нікого немає вдома.
Закон захистив права сиротини. Розглянувши цивільний позов, суд виніс постанову про стягнення з батька дитини аліментів.
А як же совість, сумління, усе те, що робить людину людиною? У Миколи, мабуть, душа наскрізь прогнила. То як може така людина ще і людей лікувати? До таких людей, як Микола, гріхи чіпляються, як реп'яхи. Навіть, щире каяття не допомагає. Але життя бумерангом все поверне кривднику. Як писала Ліна Костенко: «Зло завше повертається туди, звідки вирушає в дорогу»!

Іван ЛАВРЕНКО, смт Білокуракине

Категорія: Оповідання | Переглядів: 108 | Додав: portalbk | Теги: портал, Білокуракине, життя, оповідання, Білокуракинський, читати, онлайн, білокуракинщини, газета, 2018 року | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar