«Україна – визволителям». Меморіальний комплекс з таким написом на постаменті височить над древніми курганами Луганщини. А якщо точніше – у центрі селища Мілове, звідки у грудні 1942 року воїнами І-ї гвардійської армії почалося звільнення перших метрів української землі від фашистських загарбників. Тут були важкі кровопролитні бої, про що нагадує братська могила, у якій поховано 1066 радянських воїнів, котрі склали свої голови, несучи жадане визволення і жителям цього населеного пункту, і всієї України.

Трохи далі від Мілового знаходиться село Калмиківка, де також споруджено пам’ятник на честь загиблих воїнів-визволителів цього населеного пункту. Тут у братській могилі похований наш земляк, уродженець Білокуракине-ІІ рядовий Лагун Іларіон Сергійович, 1907 року народження.

Вже вчетверте збирає самодіяльних митців «Слобожанський Спас». Спершу це свято було започатковане як фестиваль народного мистецтва Луганщини і Харківщини. А згодом він переріс у міжнародні творчі змагання за участю аматорів не тільки багатьох куточків України, а й Ростовської, Воронезької, Бєлгородської областей Росії. Цього року в ньому взяло участь близько чотирьохсот співаків і музикантів, літераторів і художників. Вони змагалися у шести номінаціях: «Слобожанські візерунки», «Поетичний курінь», «Калинова зоря», «Слобожанські віртуози», «Пісенна слобода», «Козацька вольниця».

Церква та духовенство мали велике значення в усі часи в нашому регіоні, який, до речі, входив колись до складу Слобідської України. Особливо великою була їх роль в моральній культурі. Православна віра в житті наших пращурів відігравала колосальну роль в духовному вихованні народних мас. Про це турбувалися постійно не тільки князі Куракіни, які займалися у XVIII ст. заселенням нашого краю в колишньому Дикому полі, а й самі поселенці, що прибували сюди з Київської, Чернігівської, Полтавської, Воронезької губерній. На вільні землі вони привозили з собою часто священників і церковний притч, образи, церковний треб, богослужебні книги і навіть церковні дзвони. На кошти поселян і пожертвування заможних вільних хліборобів будувалися церкви в нашому краї. За майже сто років панування тут князів Куракіних при їх активній участі були побудовані храми в князівських вотчинах: в Білокуракиному, Павлівці, Олександрівці, Танюшівці. Це, звичайно, позитивно вплинуло на духовну культуру наших пращурів. Ось що, приміром, писав титулярний радник Дмитро Малимонов своєму патрону О.Б.Куракіну в другій половині XVIII ст. про ставлення місцевого населення до церкви: "К святой церкви весьма прилепны: ни отдаленность, ни погода не препятствуют им в праздничный день отдать долг по закону. Усердие их к храму и тем свидетельствуется, что все церкви в слободах снабжены всем нужным и притом достаточно.

Багатьом не тільки в райцентрі, а й в навколишніх населених пунктах добре відома Відраднівська криниця Білокуракиного. Потужним чистим струменем б’є вона з-під гори по вулиці Підгірній, вливаючись у річку Білу.

Кілька років тому було виконано великий обсяг робіт по її впорядкуванню. Ініціативу проявив пенсіонер М.А. Гапочка, і її підтримали екологічна інспекція, дирекція Білокуракинського елеватора, адміністрація лісництва. На прохання населення Відраднівська криниця була освячена. І це місце стало дійсно благодатним, улюбленим куточком відпочинку багатьох жителів селища. Тут панувала якась особлива аура: дзвінкий гомін струмка, замріяні верби, що опустили свої пишні віття-коси у прохолодну воду, велич гори, яка віддзеркалювала у джерелі свою непорочну білизну – все це створювало особливий настрій, заспокоювало, умиротворяло. Ковток крижаної води літньої спеки у мить знімав втому, а хворі, п’ючи її, запевняли, що вона дарує здоров’я.

Роки не можуть згладити в пам'яті великий і многотрудний путь нашого народу, який відстояв свободу, честь і незалежність Вітчизни, розтрощив страшну, антилюдську силу - фашизм. Вічна наша вдячність тим, хто на фронті, зі зброєю в руках або в тилу кував Велику Перемогу. Вони вже далеко не молоді, ветерани Великої Вітчизняної: як би там не було, з останнього переможного залпу 9 травня 1945-го року час відлічив 57 років. Цього дня вони ніби помолодшають, одягнувши святковий одяг. Із заслуженою гордістю прикріплять до нього численні бойові і трудові нагороди.

Ветерани фронту і тилу разом з дітьми, онуками, друзями зберуться біля священних місць, пам'ятників, обелісків, щоб вшанувати пам'ять загиблих у цій страшній війні. Їх ратний і трудовий подвиг - величний, а життя гідне наслідування. З кожним днем рідшають лави творців Перемоги, адже дають знати про себе прожиті роки, рідірване здоров'я і покалічене війною тіло. Та їх, як і тоді, в далекому травні 1945-го, об'єднує і гуртує в лави велике, всеосяжне і бентежне свято Великої Перемоги.

Напередодні Нового 2003 року і Різдва Христового в селі Дем’янівка сталася неординарна подія - освячення Хреста і встановлення його на церкві святителя Митрофана - першого Єпископа Воронезького. Учасниками такого великого свята стали не тільки парафіяни цієї церкви, а и церковнослужителі, гості з різних куточків Луганської області.

Не можна словами передати душевне піднесення людей, їх настрій і прагнення відродити колись знищений атеїстами-безбожниками храм, який слугував більше 100 років дем’янівцям і шовкунівцям, був місцем душевної розради і втіхи, спокутою гріхів, молитви до Бога. Дем’янівці і шовкунівці своїм благородним вчинком зробили велике богоугодне діло. Вони своїми руками і за власні кошти збудували в селі не тільки божий храм, а й відродили в своїх серцях віру в Бога, людяність, добро і милосердя.