На кладовищі тихо. Після тривалого шаленства гультяй вітрисько врешті вгомонився. Небо проясніло, в природі розлилась така благодать...
О цій ранковій порі цвинтарну тишу порушує хіба що легеньке подзенькування фольгових пелюсток штучних квітів на могильних надгробках.
Баба Валя нарешті вибралася на кладовище. Насилу дошкандибала. Захекалася, в грудях посвистує, як не вимкнутий чайник. Ноги на старості літ геть обважніли, не хочуть ходити. Набухлі вени, наче морені пирію, обплели і здавили обидві кінцівки. Час постарався, авжеж. Казав старий Гнат: «Вгомонися, жінко, дай дитині спокій, не можна так докучати померлим». І слухати не хотіла. Ось уже десятий рік як відійшла Ніна в кращий із світів, а не минає тижня, аби мати не навідалася на її могилу. Прийде, поцілує холодний мармур надгробної плити, погладить на її зображенні доньчину голівку, помолиться, запалить свічечку, поскубе травичку, що пробилась крізь цемент відмостки, а відтак присяде на лавочку і поведе з донею розмову. Про дідусеву й бабусину радість - онучечку Полінку, яка восени вже пішла в п'ятий клас, про справи домашні, як їм усім у домі бракує її. Ніниного м
...
Читать дальше »