На календарі початок січня, але день видався по-осінньому теплим. Сонце вигравало в небі, посилаючи своє тепле проміння на землю. І я вирішую, що, мабуть, зараз саме той час, коли треба відвідати своїх рідних, які живуть у сусідньому районі. Недовго думаючи, сідаю за кермо авто і прямою дорогою, яка нагадує сіру, безкінечну стрічку, прямую до своє мети. І ось проїжджаючи одне із сіл, бачу на пагорбі, у заростях чагарнику, давно покинутий храм. Зупиняюся і прямую до нього ледве помітною стежиною, яка пролягає поміж чагарів. У задумі стою біля будівлі, яка на диво зосталася майже зовсім цілою. Мабуть, майстри, які її будували, робили це дуже вміло. Ось церковний двір, ще видно розвалини дворових будівель, садок, від якого зосталося декілька ще живих яблунь, а далі – старе кладовище, на якому десяток занедбаних могил. Заходжу до храму. На долівці ще видно залишки давнішньої плитки, на стінах – частки чудового розпису ликів святих, а під куполом зовсім цілим зосталося зображення Христа, який дивився на мене зверху добрим, світлим поглядом. Сонце вливалося до середини через порожні вікна, що дало мені змогу краще роздивитися розписи на стінах. І мені на хвильку здалося, що сонце ллється не в порожні вікна, а засклені рами, що навкруг присутній запах ладану та воску, що лунає церковний спів, а священик править службу. А потім чути дзвін, який лунає все гучніше, ніби хоче, щоб всі навкруги почули його. І люди із усієї округи, немов мурахи, поспішають до церкви.

Повернув мене до реальності дикий, сірий голуб, який, лопочучи крильми, залетів до середини і сів, воркуючи під дахом. Я посміхаюся: «Світла птаха до світлого місця».

Зворотною дорогою даю собі слово, що все ж дізнаюся історію цього храму і передам його своїм нащадкам. І хочеться сказати: «Люди! Бережімо те, що нам дісталося в спадщину. Адже зруйнувати святі пам’ятки можна дуже швидко, а повернути вже ніколи».

Алла Зіброва,
село Гладкове, Білокуракинський район

За матеріалами газети «Життя Білокуракинщини»
№1-2 від 04 січня 2014 року