Ніхто не буде заперечувати, коли скажу, що Білокуракинщина - чудовий край. Тут немає санаторію, як у Карпатах, тут немає пляжу, як біля Одеси, але все одно тут красиво. По-своєму, тут красиво. Є чудові місця, де можна змістовно відпочити. І білокуракинці в часи дозвілля вирушають у похід за здоров'ям. У кожного свій смак. Один з сім'єю вирушає до Ясинового яру, щоб назбирати не менше мішка грибів, інший - в одиночку ловить рибу на ставку села Шовкунівка чи Бунчуківка. А дехто кулею на іномарці мчить до Шандрівки, щоб помилуватись краєвидом і чужою жінкою, що везе з собою. Грішно, але круто і прикольно. Є і у мене улюблений куточок. Це Відраднівська криниця. Коли до неї їдеш чи йдеш, то такий краєвид, що аж серце від радості пришвидчено стукає, крейдяні гори і безкінечний вид лугів. У будь-яку пору року мені криниченька мила. Особливо після реконструкції, яку зробив за допомогою громади покійний Гапочка Михайло Андрійович. Простягаю руки і черпаю воду, цілющу, прохолодну. Її смак не сплутаєш з іншою. І ніби якийсь невидимий голос говорить: «Пийте на здоров'я. Користуйтеся дарами природи».
Уже багато років відвідую криницю і так склалося, що сподобив їздити тільки у четвер. Бували і негативні пригоди. Якось надвечір натякнув дружині: картоплю просапати можна б, води скуштувати. Правда, дощиком тхне. Не встиг я віднести газети у дім, як дружина сиділа в машині і перевіряла свою кофтину. «Мобілку шукає», - подумав я. І не дивно. Сучасна жінка без мобілки - це що «кінь без хвоста». З мобілочки усе і почалося. Проспівала вона соловейком як тільки приїхали до криниці .Телефонувала знайома подруга. «Це надовго», - подумав я і не помилився. Спочатку розмови були про серіали, потім політичні теми, кулінарія, спорт. За цей час я набрав два бідони води, навантажив їх, сам попив водички. А розмови тільки набирали обертів. Уже й дощик виляскує по машині. Стою, чекаю. Подруги обговорюють різні важливі питання, серед них такі: на яку висоту стрибав Сергій Бубка, чому у Пітера зачіска на ліву сторону, чому батька письменника Максима Рильського звали Тадей, скільки солі потрібно, коли печеш торт. Я вже встиг добряче промокнути. Стою під дощем і розмірковую. «Це ж хтось придумав мобілку? Зустрів би його в цю годину і дав би дулю. Хай без маку, але з великим задоволенням». Нарешті дружина сказала: «Чао», по-нашому це означає «пока». «Ура» я хотів закричати і передумав. Яке там «ура». Машина не хоче заводитись. Виліз, невесело, бо треба ремонтувати. Встромив голову під капот, мов страус свою голову у пісок. Дощ не вщухав, а з машини долітали такі поради для мене: перевір бензонасос, перевір карбюратор, протри свічку і так далі. Мені чомусь стало весело. А тому, що згадав Івана Ілліча Лизенка із Лизиного, колись я був у нього напарником на автомобілі під час збирання врожаю. Я тоді ще парубкував, то він мені радив: «Іване пам'ятай, що жінку треба слухати двічі - це коли кличе їсти і коли кличе спати». Давно сказано, а як правдиво. Мої роздуми перервав шум двигуна, який після кашляння завівся. Додому доїхали без пригод, правда, уже добре стемніло, після обговорили поїздку. Дипломатично, без сварки. Настало крихке перемир'я, бо інколи та чи інша сторона його порушує. Ця пригода забулась. Тепер я став сам їздити по воду.
І ось одного ранку знову мій курс до криниці, бо по селищу відключили напругу, а коли немає світла, то і водички ніде набрати, бо колодязів і ручних фонтанів немає, ось і виручає криниця. У салоні тихо, як у «торбі з салом». Під’їжджаю і починаю виймати бідони. Поставив їх на землю і лише тоді побачив красивого солдата, шо у формі прикордонника сидів біля самісінької води. Видно було, що у нього якась неприємність. Акуратний чубчик лише доповнював його вроду, але він був замислений і не звертав на мене уваги. Цікавість взяла верх і я підійшов до нього. Подав перший руку і назвався дідом Іваном, «та Богдан я», - невесело відповів юнак. «Це ж яка нечиста сила образила солдата?», - продовжував я. І почув наступне: «Огляньтеся, он там на горі та нечиста сила. Дикунка вона, степовичка». І дійсно майже на вершині стояла дівчина у зеленій сукні і вишневій хустині. Здалеку вона нагадувала вишеньку-черешеньку, про яку співав квартет «Гетьман». Тим часом Богдан продовжував. «Я бачу, що ви, діду, нічого не розумієте в цій історії, я також не второпаю що до чого». «То розкажи про себе», - все наполягав я. Розповідь Богдана прояснила майже все.
«Нетутешній я. У Білокуракине приїхав з другом. Служили разом на одній заставі. Він повар, а я кінолог. Люблю з дитинства собак. На кордоні з Румунією, де ми служили, не так уже й тихо, як розповідають. Відслужили і Михайло запросив мене у гості, а через рік він до мене приїде аж на Львівщину під самісіньку Польщу. Отож у вівторок прийшов сюди. Сидів і пив водичку, бо дуже-дуже смачна, а ота дикунка підкралась, забрала берет, облила водою і втекла на гору. Благав, благав - не повернула, а рушив іти, два рази сказала: «Приходь завтра, віддам». Прийшов учора - теж саме. Сьогодні четвер - і не віддає». Я встав і щосили крикнув: «Принеси берет Богдану, йому іти в військкомат, становитись на облік». А у відповідь почули: «Ха-ха-ха». Я почав збиратись, вільного часу в мене не було, а коли скінчиться оте «ха-ха-ха» невідомо.
Щось тягнуло мене до криниці і я не витримав. Через два дні у неділю поїхав знову. Нічого нового. Люди порались на грядках, біля криниці два школярі намагались поцілити горобців.
Мабуть дівчина повернула берет і Богдан поїхав додому. На тому й заспокоївся. Та наближався четвер. Цей четвер видався вдалим у всіх напрямках. Коли снідав, то побачив павучка - буде якась новина, а це так здавна говорять. Було сонячно, дружина пішла на ринок, то момент відвідати криницю відмінний. Приїжджаю і немає нікого, хоча росичка вже зійшла. Зупинив машину, роздивляюсь на всі боки. Те, що я побачив, вивело мене з рівноваги. На східцях до води стояли дві валізи, а на них, мов печатки на документах, зелений берет і вишнева хустка. Тишу порушив голос Богдана: «Діду Іване, ми йдемо». «Таки спіймав Богдан свою дикунку», - визначив я і так стало легко на душі. А дикунка сміливо підійшла до мене і сказала: «Я - Марина, наречена Богдана». А щоб це було правдивіше, схопила беретик і притулила до грудей. Нема в ній нічого дивного - повненька, бровенята, мов дві дуги, риженькі кучерики. А ось очі, мов дві зірочки, та і кирпатий носик стверджував, що дівчина з характером. Я вирішив перевести розмову на жарти. Почав з Богдана. «То ти крадеш у нас дівку?». «Ні, я сама поїду хоч куди, - втрутилась Марина. - Аби з Богданчиком. Мої батьки згодні», - гордо заявила дівчина.
На ній красиво сиділа простенька одежа. Ну то й що - гарній дівці гарно й у ганчірці. Раптом Маринка несміливо сказала: «Нам би до автостанції». «Зараз їдемо», - сказав я і повіз їх своїм маршрутом. Це по вулиці Підгірній. На асфальтівку виїхали біля Свято-Тихонівського храму. Не змовляючись, зупинилися напроти храму, звичайний сонячний день. Стояли ми і думали кожний своє. Маринка думала так: «Господи, люблю я його, грішна стала. Спасибі берету, коли б не він, було 6 інакше». Богдан думав своє: «Обіцяв батькам довго не женитись, а вийшло, як у пісні: повернувсь додому солдат із походу та й привіз дівчину хорошу на вроду». А я, мов філософ, думав про силу кохання. «Що ви бурмочете?», - обізвалась до мене Маринка. «Та повторюю «Отче наш», - збрехав я.
Проїжджали машини, йшли пішоходи і усім було байдуже до нас. Адже ніхто не знав, що оця дівчина назавжди їде в чужий край. Виблискували золотом куполи Свято-Тихонівського храму. І промінчики сонця, мов стріли Амура, благословляли молодят на щасливий шлюб. А вже біля автостанції я їм коротко сказав: «Бережіть одне одного, перше кохання Богом дане». Богдан мовчав, а Маринка сказала: «Я його нікому не віддам, ніхто його не образить». У її словах було стільки рішучості, що я повірив, що так і буде. А ми говорили, що тепер молодь не вміє кохати.
У рідному дворі поставив машину у гараж, бідони примостив, де їм виділене місце. Потім підійшов до дружини і двічі ніжно поцілував. Їй це сподобалось, адже це буває рідко, та все ж для солідності сказала: «Що з тобою, перегрівся, чи що?» «Та нічого ти не розумієш», - махнув я рукою. Просто сьогодні четвер. А вже коли сидів у кухні на дивані, то дійшов до такої думки: що не кажіть, а вода у Відраднівській криниці має цілющі властивості. Виліковує багато болячок і допомагає в коханні.

Іван ЛАВРЕНКО, смт Білокуракине